facebook youtube

Історія українського повстансько-підпільного руху 1940 – 1950-х років просякнута жертовністю, любов'ю до Батьківщини та стійкістю, яку демонстрували його учасники, попри відсутність матеріальної та збройної підтримки зовні. Велика частина волинян та поліщуків середини ХХ століття клали свою молодість на шальку терезів, віддаючи найкращі роки боротьбі проти окупантів, які окроплювали кров'ю українську землю і використовували її лише в своїх загарбницьких намірах. Одним із таких борців за волю України мешкає у с. Колодіївка Корецького району на Рівненщині – вісімдесяти восьмирічний Мельник Григорій Герасимович, який у підпіллі мав псевдо «Довгий».

Потрібно наголосити, що Григорій Герасимович один із колишніх повстанців північно-східного краю (ПСК) «Одеса» (друга половина 1944 р. – перша половина 1949 рр., розташовувався в межах Костопільського, Березненського, Корецького, Степанського і Деражненського районів Рівненської області), який із кінця 1945 р. не підпорядковувався проводу Організації українських націоналістів на Північно-західних українських землях, через конфлікт між провідником останнього – Миколою Козаком («Смоком») і організаційним референтом ПСК «Одеса» - Степаном Янишевським («Далеким»). Розбіжності між ними виникли через неодноразові «чистки» Служби безпеки (СБ), які викликали в середовищі повстанського підпілля взаємні підозри й недовіру.

Зрештою, С. Янишевський вважав, що така діяльність СБ, під виглядом боротьби із радянською агентурою, призводить лише до вбивства невинних, тому він відмовився проводити «чистки» у своєму краю. До того ж, вищезгаданий «Смок» безпідставно вважав, що «Далекий» співпрацює із радянськими чинниками і мав намір його ліквідувати.

Аналіз джерел із історії самопроголошеного краю «Одеса», що проводив український історик Володимир Ковальчук, попри публікацію документів, котрі з'явилися останніми роками, показує, що все ж їх невелика кількість, тому спогади Г. Мельника можуть стати в нагоді дослідникам, які прагнуть реконструювати історію повстансько-підпільного руху на Кореччині у післявоєнний час.

Мельник Григорій ГерасимовичФормування національної свідомості

«Я під столом слухав ті українські пісні, дух такий у мене був такий за Україну і коли приїжджав «[Тарас] Бульба» в [19]43 році за німців у наше село. З нашого села було 5 чоловік бульбівцями. Яка то була радість, коли вони приїжджали на конях славних. Якась у мене була така любов».

Як Г. Мельник став упівцем

«Як я попав в партизани ? У [19]44 р. коли перейшов фронт погнали німців. Значить це началося з того, що наприкінці березня чи начала квітня [1944 р.] привозять до нас два ранених уночі. Один був з Бочаниці [Гощанського району], псевдо його було «Чмана», а другий був із Дрогобича - «Незнаний» [...]. Один ранений у плече та ногу, а другий в ногу і руку [...].

Вони вилічилися, зібралися й пішли, але тим моментом, [я] завербувався, писульки носив, грипси носив і так я був до [19]45 р.».

Перехід у «глибоке» підпілля

«Коли вже в [19]45 р., у червні, я ще був нерозконспірованим, тут було весілля у моєї мами, хрещений женився. Взяли мене за свата [...]. Було дев'ять нкдбістів, які ходили по селах і ще був голова сільської ради з ними. Їх угостили тут у садочку. Але показали мене, хто я такий. Але вони не рішили мене арештувати тут на весіллі [...]. Як я йшов додоми, чую йде моя мама й кашлянула, а вже темно було, хтось обізвався до її. Вітряк стояв рядом, мельниця була, картопля була огорнена в рядок, я ліг і лежу. Бачу, що мама йде попереду і десять чоловік йде за мамою. Приходять до хати, мама питає : «Не було мого Грицька тут ?». [У відповідь :] «Був, але пішов додоми». Вони вже йшли мене арештувати. Тепер я це все почув і йду в Коловерть [Корецького району], знайшов хлопців своїх. Кажу, що таке і таке зі мною сталося. Каже цей вже «Лис» : «Треба ніде не ходити, залазити в глибоке підпілля»».

«Коли сказав мені «Лис» сидіти в глибокому підпіллі, у глибокому підпіллі треба сидіти десь у хаті, я дома вже не можу сидіти. То ті, що відбігли, був «Дніпро», їздили на конях, я пішов до його. І там був із [19]45 р. по [19]47 р.».

Зрадництво

«Поговорить, побалакати, в смислі, сказати, що ось провокатор, то було страх. [...] Коли цей фронт перейшов, крепка-велика була зрада. [...] І коли сталося це, не знаєш, з ким що балакаєш [...]. Ще цей самий «Лис» казав, що ми старіші хлопці, опитні хлопці будемо відправлятися на Східну Україну, щоб там керувати, але вони вбивали їх [...]. Ми були пєшки, та й ще молоді, я тобі правду говорю [...]».

«Як стали стрибки, як більшовики, як сталася продажа. Ми не вимагали нічого, прийшли, допустим, до хати, заквартируватися до дядька до хати, це була смертельна місія, бо прийдуть більшовики, а продавали [...]».

«Є Жобрин село тут, коло Рівного, Клеваня. У [19]48 році прийшло п'ять партизан квартируватися. Заквартирувалися, це вже було літньої пори, в 12 годин чи час дня приїжджає МДБ, окружило хату : «Здавайтеся». Ці не здаються. Вони сказали хатнім : «Виходьте, бо поб'ють Вас». Спалили, чотирьох убили із п'яти [...]. Ці збираються сідати в КПЗ, слєсдствіє тянуть. Аж приходить той чоловік, який продав їх. А йому пообіцяли дати по 1 тисячу рублів за каждого [...]. Це сусід Василь продав, приносять 4 тисячі – 4 вбили.

[Він каже :] «А чого ж 4 [тисячі] ? 5 треба було».

[Відповідають :] «П'ятий втік і тисяча втікла». Якщо ти докажеш, то за п'ятого заплатимо [...].

Приходять партизани [до Василя] і кажуть : «Давай 4 тисячі грошей, ти ж узяв».

[Повстанці кажуть :] «Тебе ми забираємо із собою [...] Бери 4 тисячі і попадеш з ними в гроб»».

Опір встановленню радянської влади

«Самостріли село [Корецького району], каже командир : «Хлопці розбиваємося на 4-и групи і їдемо по селі до багатших людей, питати, що брав [голова сільради] Степан. А він як бере, [люди] знають що він із нами ходить із оружиєм, вони думають, що він бере нам. Та й мовчать нічого не кажуть. Словом до 3-х часов ночі ми 4 групи об'їхали 67 хат. Попитали. Не було тої хати, що не було забрано кабана чи теля, чи барана. Словом 67 хат у каждого взяли.
Їдемо їх шукати, Андрія десь вони справляють [тобто, відзначають свято Андрія, 13 грудня 1946 р.]
[Голова сільради говорить :] «О, приїхали, сідайте !»

Каже командир : «Немає у нас часу, робота є». Виходять із хати. Марьяновські хутора [...].
Командир питає : «Де Ви дівали те, що в людей брали ?»
[Відповідь] : «У Межирічі в НКДБ возили».
[Командир] питає : «Вішати тут Вас чи стріляти ?»
Падали на коліна [і кажуть :] «Стріляйте, але не вішайте». Постріляли. [...] Вони були стрибками, вербовані совецкими властями. Робіть що хочете, щоб люди сердилися.

Арешт

Відбувалося голосування [у 1947 р.] і дізналися, що я є в селі. Бо я [був] в «Дніпра». Приходять до цієї хати, де я в криївці сиджу. Каже жулік цей із мого села : ««Довгий», «Довгий», вилазьте із криївки, бо, – каже, є командир». Я не знав, що там «Лис» є. Я першим вилажу із криївки [...]. Три дні ходили по хатах. Потім мене визвали, оружиє забрали і кажуть : «Як ти прийдеш до нас, то я тобі ще лучше дам оружиє [...]».

Прийшов додоми побачити батьків. А з тої хати біжить жінка, [каже], що до нас більшовики йдуть до тієї хати, де я квартируюся. А в мене була така схованка в хаті. Такий цербер був великий. [...] Викопана ямочка, що так вскочив туди, цербером накрити. Приходять до нас в хату більшовики ці. П'ять чоловік і собака [...]. Стояв він коло печі, цербера стук, я без оружия, без нічого. Забрали мене, арештували без оружия. А фотокарточка в них [, де я з] оружиєм стою. Забрали на МДБ і стали бити [...]. Кажу : «Мене «Лис» роззброїв, цей совецкий провокатор». Мене били не зате, що я був [в УПА], а били [за те] : де ти брав їсти, у кого ти ночував, у кого квартирував. П'ять суток я не мав каплі води, крихти хліба в роті. Думаю, от я скажу, що я прийшов до дядька з оружиєм. Та якщо я скажу, він подумає, яка ж ти сволота. Я тебе переховав, я тебе нагодував. На п'яти сутки як мене взяли перехресним огньом : кидали, били. Упав я, кажу [їм] : «Стійте. Усе, скажу. Усі мене годували, усі мене переховували, а о вам»[показує дулю]».

Життя у таборі Хановей на Воркуті і збройний виступ

«Отсидів я 11 літ, 2 місяці і 13 днів календарних, а вже зачотами було 19 літ, 9 місяців і 13 днів. Бо вже, як лопнув Сталін, то нам за один день два нарахували»

На Воркуті я був 14 місяців в лагєрі, важив 39 кг – шкура і кості. Мене тягали вже, я правду кажу. Нас було 480 – 470 чоловік, прокладали желєзну дорогу. Але коли нас привезли на Печору в [19]47 році. [...] Начальник лагєря був у нас такий Петровський, обкрадав наш наркомівський пайок».

«Метлевич ткнув [охоронця] в шию, цей упав, обертаюсь на право, Сушков вже з автоматом стоїть, каже : «Власть переменилася, стройсь брагада !» [...] Каже : «Зараз підемо разоруживать лагєр». У лагєрі всіх позводив, всіх арештував, 37 чоловік озброїлося, цілий взвод разоружили, базу розбили, короче говоря, анархія [...]. Прийшли в лагєр, один начальник лагєра вбитий, жінка вбита і двоє дітей вбито [...].

Ми вийшли построїлися по-пятьорках. «Перед Вами стоїть три дороги : одна – хто хоче з нами йти, друга – хто хоче куди, а третя – лишайтесь. Навіть мій подільник з Коловерті казав до мене : «Йдемо !» А я кажу : «Нікуди не підемо». 450 км до Печори, до лісу дійти це – безсмислено і круглі сутки день – безсмислено. Обнаружать нас, де хоч. Що має бути так і буде. Не йдемо нікуди. Так я лишився. А вони 37 чоловік пішли, одішли десь так кілометрів 3 по желейній дорозі. У їх був такий план – взяти 16-у колону. У нас 15-а колона була [...]. Він хотів влізти на Воркуту. [...] Сутки бій держали, але перебили їх усіх [...]. Десь 96 чоловік убили вони солдатів. Нас оціпили [...] 11 днів до нас не заходили в лагєр [...].

Заходять 12 солдатів внутрішніх військ й кажуть : «Здраствуйтє товаріщі». А не «заключьониє». А ми всі як щури, правда, знаєте, ждемо смерті. «Виходьте строїтися !» Пішли три рази, ніхто не йде. Заходять третій раз, кажуть : «Виходьте, знаємо, що боїтеся» [...]. Значить їм треба знати побитих, хто вбитий і кого немає».

Р.S.

Андрій СухихГ. Мельник («Довгий») з 1945 – 1947 рр. був у складі боївки «Лиса», який, як потім виявили повстанці, співпрацював із радянськими органами державної безпеки. Григорій Герасимович і його бойові побратими спочатку, навіть, не здогадувалися, що їх командир «Лис» вів «подвійну гру». Все ж, перші підозри виникли через його дивну поведінку. Зокрема, у травні 1945 р. упівці на чолі з ним, будучи перевдягнуті у форму бійців Червоної армії, мали намір влаштувати напад на групу НКДБ, яка супроводжувала представників державного банку на дорозі неподалік Великих Межиріч (зараз Корецький район). «Лис» наказав : «Стріляти поверх голови». У затятій перестрілці, як відзначає Григорій Герасимович, «убити нікого, ми не убили, але чотири нкдбісти забрали в полон». Ще більше насторожило повстанців те, що «Лис» після цього розпустив своїх бійців по домівках, сказавши їм : «Я сам їх постріляю». Однак, як згадує Г. Мельник, упівці потім встановили, що «Лис» їх відпустив.

Зі слів нашого респондента, «Лис» діяв у підпіллі аж до 1950 р., доки упівці не розстріляли зрадника, виявивши беззаперечні факти його зв'язку із радянськими чинниками.

 Інтерв'юер Андрій Сухих,
Заступник Керівника ГО "Неподільна Україна"