facebook youtube

Особливо важливим періодом вітчизняної історії була Друга світова війна – найстрашніше жахіття з усіх, які пережив не лише український народ, але й ціле людство. 

Майже всі етноси на просторах Євразійського континенту, а також мешканці Північної Америки, Африки, Австралії та Океанії, прямо чи опосередковано потрапили у вир небаченого досі планетарного протистояння. На жаль, наш народ опинився чи не у найгіршому становищі. Не маючи власної держави, власної повноцінної армії, свого визнаного світом уряду, українці стали розмінною монетою в грі могутніх ворожих держав.

Економічний потенціал та геополітична важливість краю перетворили його на жадану винагороду в боротьбі між двома тоталітарними імперіями А.Гітлера і Й.Сталіна. Тож не дивно, що саме з Україною, значною мірою, пов'язані вирішальні події на всьому німецько-радянському фронті.

Від 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 р. на території України було проведено 29 стратегічних і фронтових наступальних операцій. Характер геноциду проти місцевого населення носили не лише загальновідомі звірства німецьких окупантів, але й мобілізаційні заходи, що проводилися на українських землях сталінськими полководцями.

OUNУ 1943–1945 рр. армії Українських фронтів, які на 50–70% складалися з українців, через бездарне командування окремих червоних генералів і маршалів втрачали в середньому за добу боїв близько 68 тис. солдатів та офіцерів. Такою була плата українців за «провину» перед кремлівським керівництвом – життя під німецькою окупацією.

Згідно з найновішими підрахунками дослідників, Україна в ході німецько-радянської війни лише на фронтах втратила 6–7 млн. своїх синів та дочок. Загальні ж втрати українського народу сягають астрономічної кількості – 17 млн. загиблих і зниклих безвісти.

Однак доля нашої Батьківщини під час війни визначалася не тільки в битві двох гігантів – вермахту та Червоної армії. Саме в Україні, чи не найяскравіше в Європі, виявилася роль третьої сили, яка в неймовірно складній і заплутаній військово-політичній ситуації намагалася вибороти незалежність української держави. Цією силою була Організація українських націоналістів (бандерівців). В українській минувшині можна відшукати чимало випадків створення потужних військових організмів у роки бездержавності. Проте до феноменів не лише вітчизняного, але й світового військового мистецтва, слід віднести таке явище, як Українська повстанська армія.

Адже в сучасній світовій історії складно віднайти бодай ще одну підпільну армію, яка б розгорнула боротьбу подібного розмаху, тривалості й напруги за умов повної відсутності будь-якої вагомої допомоги з боку зовнішнього світу. Наслідки ж діяльності ОУН(Б) й УПА в роки Другої світової війни та в перше
повоєнне десятиліття досі залишаються важливим фактором української внутрішньої (а інколи й зовнішньої) політики. Вони ж формували суспільні стосунки й національне самоусвідомлення українців у хрущовсько-брежнівські роки. Адже, як справедливо зазначає Г.Гордасевич у своєму дослідженні про С.Бандеру, людей, які насмілювалися публічно демонструвати свою належність до української нації називали не як-небудь, а саме «бандерівцями», що, в розумінні ортодоксального радянського громадянина, мало б означати щось жахливе, набагато гірше ніж «ворог народу». Подібно до того, як у міжвоєнний період таких людей називали «петлюрівцями», в дореволюційній Росії – «мазепинцями», а в Московії 60–70 рр. ХVІІ століття – «виговцями».

Зважаючи на той колосальний політичний вплив, який продовжує чинити проблема діяльності ОУН(Б) та УПА на життя сучасного українського суспільства, вченим слід докласти щонайбільших зусиль до об'єктивного, базованого на документах, вивчення історії українського націоналістичного руху. Дослідникам, на наше переконання, всіма силами потрібно боротися проти спокуси оцінювати тогочасні події через призму досвіду набутого людством у повоєнні роки. Львівський вчений Я.Дашкевич, даючи оцінку роботі ОУН(Б) в роки Другої світової війни, наголошував, що діяльність Організації не відбувалася у вакуумі, вона протікала тоді, коли навколо «бушувала жорстока і кривава війна без правил («тотальна») з колосальними жертвами з боку цивільного населення. При цьому за єдиними терористичними правилами діяли і т. зв. демократи разом з комуністами, і т. зв. нацисти.

Існуючі міжнародні конвенції, складені й підписані на випадок війни, не діяли, їх не дотримувалися або маскували їхнє фіктивне дотримання (вони взагалі не діяли під час Німецько-російської війни 1941–1945 рр.). Панівні умови ведення війни з усією їхньою невиправданою жорстокістю до середини 1941 р. вже утворили своєрідний кодекс гри, поза межами якого українська сторона діяти не могла і, навіть, не мала права діяти, якщо розраховувала б на мінімальні здобутки.

В українському визвольному русі не мета освячувала засоби, а їх визначали умови боротьби з жорстоким, безоглядним, терористичним ворогом, з яким ефективно можна було боротися лише застосовуючи такі самі методи, які застосовував він. Тож лише розуміння, пануючих у тогочасному світі політичних розкладів сил, морально-етичних норм, інтелектуального клімату і т. п., дозволить максимально наблизитися до встановлення історичної правди.