facebook youtube

Націоналізм може бути і був демократичний або авторитарний, спрямований у майбутнє чи орієнтований у минуле, соціалістичний або реакційний. Він проявляється в різноманітних формах або швидше в тих формах, які надають йому його прибічники і критики.

Націоналізм має різні вияви в залежності від різної соціальної і політичної ситуації. Це явище засвідчувало та засвідчує, що воно може бути складником як імперіалізму, так і антиімперіалізму.

nacionalizm2

Отож націоналізм, що його настільки різні течії можуть так легко використовувати як своє гасло та виправдання, очевидно, приховує у собі крайні протилежності й суперечності. Він може означати як звільнення, так і гноблення; він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Націоналізм може набувати настільки різних форм та «національних» різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем. Фактично, націоналізм — доволі часто взагалі не окрема ідеологія, а звичайне наповнення більшістю панівних ідеологій, як от лібералізм, соціалізм чи консерватизм. Часто націоналізм «заселяє» інші ідеології й системи вірувань, а їхню політику й ідеали спрямовує до націоналістичних завдань, як це сталося з «національними комуністичними рухами» післясталінської доби.

Біда націоналізму в тому, що він не створив єдиної ідеології, не знайшлося особистості, яка стала би його символом, як Ленін для комунізму тощо. Про це пише і Бенедикт Андерсон. Він підкреслює те, що націоналізм так і не витворив своїх великих мислителів: ні Гоббса, ні Токвіля, ні Маркса чи Вебера. Така «неспроможність» дала для космополітично мислячих і багатомовних інтелектуалів чимало підстав поставитися до націоналізму, по суті, зневажливо. Цікаво відзначити, що навіть такий прихильний до націоналізму дослідник, як Том Нейрн, міг, однак, написати: ««націоналізм» – це патологія сучасної еволюційної історії, такий же невідворотний, як «невроз» для будь-якої людини, із дуже схожою непередбачуваністю вчинків, з подібним нахилом до божевілля, закоріненим у дилемах безпорадності, яку відчуває мало не весь світ (еквівалент інфантилізму в суспільному житті) і так само майже невиліковний».

Ось в чому я бачу головну проблему націоналізму. Саме тому уявлення про націоналізм у масовій свідомості (та здобуття ним масової підтримки) часто складається на основі враження від діяльності тих груп і партій, які називають себе «націоналістичними». Насправді, деякі з цих організацій висловлюють шовіністичні ідеї, відстоюють інтереси своєї нації за рахунок пригноблення інших, що інколи навіть є самоціллю їхньої діяльності.
Також ряд перепон у поширенні націоналістичних ідей становить негативна суспільна історична пам'ять про це явище. Таким чином, як слушно зазначають дослідники, український націоналізм у сучасній домінуючій інтерпретації перебуває у полоні вузької історично-ретроспективної локалізації, тобто обтяжений гріхами інтегрального націоналізму. Надто міцна пов'язаність з діяльністю націоналістичних організацій 30-х – 40-х pp. стала на перешкоді того, щоб його прийняли і засвоїли також: інші течії політичної думки та політичні рухи.

Націоналізм – це передусім політичний принцип, за яким політичні та національні одиниці мають збігатися. Націоналізм як почуття та рух найкраще можна визначити саме мовою цього принципу. Націоналістичне почуття – це або відчуття гніву, викликане порушенням цього принципу, або ж відчуття задоволення дотриманням його. Такого типу почуття і спричиняють будь-який націоналістичний рух.

Стисло кажучи, націоналізм – це теорія політичної легітимізації, яка вимагає, щоб етнічні кордони не перетинались із політичними і, зокрема, щоб етнічні кордони у межах даної держави не відокремлювали правителів від решти громадян: цей останній випадок формально виключений принципом в його загальному формулюванні.