Національна ідея – це середовище (як повітря) в якому живе, розвивається і діє кожен громадянин, суспільство в цілому, еліта і чиновники, політичні діячі і керівники. Без неї, як і без повітря, можливі лише неуспіх, погашення і гибель держави.
Ідеологія: ліберальний націоналізм
«Нація є спільнотою людей, члени якої пов'язані між собою почуттям солідарності,
загальною культурою та національною свідомістю».
історик Сетон-Вотсон
«Нація, - пише політолог Руперт Емерсон, – є спільнотою людей, які поділяють почуття спільної належності у подвійному сенсі: вони поділяють важливі елементи спільної історії та усвідомлюють своє спільне призначення у майбутньому». Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони визнають свою належність до цієї нації. Інакше кажучи, нації робить людина; нації є витвором людських переконань, вірності і солідарності.
Сьогодні ми постаємо перед проблемою побудови української нації, її захистом, теоретичним обґрунтуванням і практичним втіленням національної ідеї, яка виступала би як дороговказ для майбутнього.
Націоналістичний рух завжди виходить з потреб нації, він скерований на захист її природних інтересів, на гідне утвердження національної ідеї в світі. Бо кожен народ на землі зумів зберегти себе, захиститися, тільки завдяки почуттю націоналізму, що завжди робило його сильним, здатним створити і розбудувати свою національну державу як гарант стабільності і міцності народу.
Шарль Моррас відводить для націоналізму роль оборонця. Навіть коли іноземна армія не перетинає кордонів і рідна територія не окупована ворогом – він захищає націю від іноземця серед нас. Такий захист міцніє також у ситуації тривалого іноземного панування, сила якого втілена в письмовому праві, однак не стає правом реальним. В умовах війни з Росією, саме національне почуття надає нам сил боротися з агресором і приведе нас до перемоги у захисті своїх етнічних земель і своїх співвітчизників.
«Під могучим натиском націоналізму ламаються, здається, непереможні кайдани,
розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи,
що до одного часу покірно несли свої рабські обов'язки проти чужинців-переможців.
Націоналізм єднав, координував сили, гнав до боротьби, запаляв фанатизмом приневолені нації
в їх боротьбі за свободу. Націоналізм – ангел помсти для пануючих і визискуючих націй».
Представник інтегрального націоналізму Микола Міхновський
Вже більше 200 років тривають суперечки навколо поняття «націоналізм». Під заклик націоналізму з'являлися і сходили з історичної арени маленькі держави і могутні імперії. З'явилися такі нові держави як Греція, Італія, Німеччина, Чехословаччина й Польща. У XIX столітті націоналістичні ідеї підштовхнули європейські держави до колоніальної експансії – до створення заморських імперій в Азії, Африці та інших частинах землі. У міжвоєнний період та під час Другої світової війни націоналізм став синонімом нетерпимості, нелюдяності й насильства. Під гаслом націоналізму вели війни та чинили страхітливі злочини. Згодом націоналізм тісно пов'язувався з рухами за самовизначення і проти імперіалізму в третьому світі. До початку XX століття національна ідея стала нормою. В нашому світі майже кожна людина в тому чи іншому сенсі націоналіст.
Іноді, щоб полегшити відповідь на питання, що таке націоналізм, йдуть шляхом спрощених формулювань: націоналізм – це національний егоїзм, це абсолютизація і забезпечення інтересів передусім своєї нації за рахунок інтересів інших. Або: націоналізм утверджує націю, нехтуючи правами особи заради інтересів чи прав нації. Іноді говорять ще простіше: націоналізм – це ворожість до інших націй. Або стверджують, що націоналізм передусім наголошує на ролі етнічного чинника (що породжує ототожнення націоналізму та етнічного націоналізму). Але такі формулювання не враховують того факту, що деякі різновиди націоналізму – зокрема «ліберальний націоналізм» – не утверджують ні національного егоїзму, ні ворожого ставлення до інших націй. Навпаки, у багатьох своїх варіантах він бачить майбутнє людства як гармонію між націями і мислить, що тільки утвердження націй як культурних цілостей здатне забезпечити культурну різноманітність людства.
Також ряд перепон у поширенні націоналістичних ідей становить негативна суспільна історична пам'ять про це явище. Таким чином, як слушно зазначають дослідники, український націоналізм у сучасній домінуючій інтерпретації перебуває у полоні вузької історично-ретроспективної локалізації, тобто обтяжений гріхами інтегрального націоналізму. Надто міцна пов'язаність з діяльністю націоналістичних організацій 30-х – 40-х pp. стала на перешкоді того, щоб його прийняли і засвоїли також інші течії політичної думки та політичні рухи.
Націоналізм поганий тоді, коли він виробляє і відтворює націю, не виконує функцію перекладу політичної розумності як народного суверенітету в діяльність держави, коли він не в змозі протидіяти приватизації держави верхами і пристібання ними низів до своєї егоїстичної і авантюрної в економічному і / або військовому планах політиці. Націоналізм хороший, коли він робить протилежні цьому результати.
Ми віримо у не ксенофобську форму націоналізму, який є сумісним з ліберальними цінностями,
такими як свобода, терпимість, рівність і права людини.
Люди потребують національну ідентичность для того, щоб привести життя
до автономного гармонійного ладу, а демократичним державам необхідна
національна ідентичність для того, щоб нормально функціонувати.
Ліберальний націоналізм — сила вивільнення людини в двох почуттях. По-перше, він виступає проти всіх форм іноземного домінування і притиснення багатонаціональними імперіями і колоніальними державами. По-друге, він підтримує ідеал самоуправління, відображеного практично у вірі в конституційну систему правління. Ми віримо, що нації, як і люди, є рівними, у всякому разі в розумінні, що вони однаково мають право на самовизначення. Ми переконані, що кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава - це найвища цінність, проте її влада має узгоджуватися з правами та свободами особистості!
Ми наголошуємо на тому, що не існує суперечності між ліберально-демократичними цінностями та націоналізмом,
і водночас, що лібералізм - це не лише питання економіки та внутрішнього політичного механізму,
ліберальні принципи охоплюють також справи національної тотожності і національної пам'яті.
Ліберальна традиція, з її повагою до особистої автономії, рефлексії та вибору, та національна традиція, з її наголосом на приналежності, лояльності та солідарності, хоч іх загалом і вважають взаємно виключними, насправді можуть знайти спільну мову. Ліберали можуть визнати важливість приналежності, членства та культурних зв'язків, а також конкретні моральні зобов'язання, які з них слідують. Націоналісти можуть оцінити вартість особистої автономії та індивідуальних прав та свобод, а також підтримати зобов'язання щодо соціальної справедливості як між так і всередині націй.
Незважаючи на очевидні протиріччя, лібералізм і націоналізм близькі між собою. Крахові комунізму посприяла не лише емансипація громадянського суспільства від тоталітарної держави, а й емансипація національних суспільств від домінування імперського центру. Не лише громадянська, а й націоналістична мобілізація була потужною рушійною силою ліберальних антикомуністичних рухів у Польщі, Прибалтиці, Чехословаччині, Україні.
Для всіх цих народів національне визволення було не менш важливим від здобуття громадянських свобод; власне, ці цінності у згаданих рухах часто поєднувались у нерозривне ціле. Відтак науковці, принаймні декотрі, мусили визнати, що «певна форма націоналізму справді потрібна для підтримання ліберальної демократії» (Стефан Ауер); і що лібералізм сам «залежить від певної націоналістичної леґітимізації народного суверенітету та державних кордонів» (Женев'єв Нойтенс).
Практика міждержавних, міжнаціональних стосунків переконливо свідчить – світ обирає сучасний націоналізм як ідеологію здорового, неагресивного але гранично жорсткого відстоювання інтересів держави і суспільства. Загострення світової конкуренції за енергоносії, продукти споживання, проблеми глобалізму – достатні причини для трансформації націоналізму з класично національно-визвольного руху в сучасний спосіб життя і ведення конкурентного бізнесу. Націоналізм давно є неафішованою ідеологією успіху сильних держав, а слабші народи він оберігає від економічного занепаду, тотальної уніфікації і втрати власної ідентичності.
Наш рівень життя підозріло довго балансує на грані бідності і народ кимось вперто привчають
до наркотика соціального захисту, привчають все на світі вимагати від президента і держави.
Зробити людину щасливою з праці рук і розуму – занадто просто і водночас складно.
Це просто невигідно надмірно багатій верстві і не тільки в Україні.
Прокинувшись після драматичних подій «Революції гідності», наш народ зустрівся з новими випробуваннями: економічна скрута, слабкість влади, п'ята колона... так ще й страшна війна з аморальними терористичними атаками російських найманців. В цей тяжкий для країни час, необхідні дієві реформи.
Руйнівну енергію революційного пориву складно перевести в енергію послідовного творення. Складно тим більше, якщо творити доводиться не у звичайній для багатьох революціонерів гуманітарній сфері, а в маловідомій їм та позбавленій пафосу економіці. Прямолінійність тактики ортодоксального націоналізму перетворюється на руйнівний фактор в житті суспільства.
Наші погляди вимагають відповідного ментального налаштування,
якому притаманні толерантність та повага до відмінності членів як своєї групи, так і інших груп.
Приналежність до нації є справою вибору,оскільки індивіди можуть полишити націю свого народження і створити нові національні зв'язки.
«Глибокий» національний підхід і справді відкидає ідею, що ми можемо вибирати культуру, а вважає, що індивіди є ув'язнені у культурі, в якій вони народилися. Така точка зору не лише веде до морально негідної позиції, а й пропускає повз увагу той факт, що в реальності індивіди асимілюються, розривають пута культури та переходять з однієї національної громади до іншої.
22 січня 2014 року під час подій революції загинув Сергій Нігоян. Він був справжнім українським патріотом, попри своє вірменське походження! Ми переконані, що люди з різних етнокультурних груп можуть увійти до спільноти вже у дорослому віці, або через міграцію, погоджуючись на лояльність до громадських інституцій та прийнятих в країні-резиденті правил життя.
Концепція громадського вибору є важливою тому, що вона звертає увагу на дві важливі сторони модерної ідентичності – потребу жити своїм життям зсередини та потребу бути вкоріненим – а отже вловлює подвійність, яка притаманна образові модерного індивіда.
Ми розуміємо міжнародні відносини як гармонію, мир та прогрес,
держави-нації мають працювати заради спільного майбутнього людства.
Є тільки дві моделі співпраці між різними націями. Одна - модель, заснована на принципах свободи торгівлі, свободи міграції та самовизначення, інша - модель, заснована на протекціонізмі, державному втручанні і систематичному примусі. Справжній націоналіст легко зрозуміє, що модель примусового протекціонізму і агресії по відношенню до інших націй приречена на провал. Вона породжує автаркію, яка, в свою чергу, породжує війни; а військові втрати в кінцевому рахунку знекровлюють націю, заради захисту якої ці війни ведуться. Отже, протекціоністська модель відносин між націями абсолютно нежиттєздатна.
Єдина розумна стратегія - це рівноправне суперництво націй, засноване на принципах свободи торгівлі і свободи міграції.
Націю можна розвивати і зміцнювати тільки в обстановці свободи. Чим швидше нації засвоять ці базові принципи, тим швидше вони відмовляться від самогубної політики, яку вели досі, руйнуючи і свою націю, і інші нації, з якими вони змушені співіснувати. Ліберальний націоналізм - це не просто єдина концепція націоналізму, сумісна з розвитком націй, але і єдиний принцип, здатний забезпечити мирне, гармонійне та плідну співпрацю всіх соціальних груп в ім'я майбутнього. І в цьому майбутньому, Україна займе особливе місце! Місце носія свободи, рівності й братерства, приклад вільної, демократичної й процвітаючої держави зі справді українською владою, яка захищає інтереси своїх громадян!
Мета: втілення національної ідеї
Національна ідея – це середовище (як повітря) в якому живе, розвивається і діє
кожен громадянин, суспільство в цілому, еліта і чиновники, політичні діячі і керівники.
Без неї, як і без повітря, можливі лише неуспіх, погашення і гибель держави.
Навколо української національної ідеї, її суті та змісту точаться досить гострі дискусії, а реалізація самої ідеї проходить мляво, суперечливо, наштовхується на шалений спротив українофобів, відвертих і замаскованих ворогів української державності, тієї частини еліти і чиновництва, яка не усвідомлює себе органічною часткою української нації, байдужа до її інтересів.
Націоналізм – це теорія політичної законності, яка полягає в тому, що етнічні кордони не повинні пересікатися з політичними і, зокрема, що етнічні кордони в середині однієї держави не повинні відділяти правителів від основного населення. Національне почуття – це почуття протесту чи задоволення, викликане порушенням чи втіленням цього принципу, а націоналістичні рухи – це рухи, яких надихнули ці почуття. Отже, національна ідея — це мрія про політичне, економічне та культурне утвердження нації. Загальна ідея, котра змальовує сенс та історичну перспективу буття народу, покликана згуртувати етнічну спільноту, зосередити її навколо спільної цілеспрямованої справи. Вона є одним із найважливіших чинників етнічної консолідації та солідарності.
Національна ідея у поєднанні із загальнолюдськими цінностями й ідеалами
стає чинником національної консолідації на державотворчій основі,
сприяє формуванню національної єдності в процесі досягнення закладених у ній
цілей і цінностей, що поділяються усіма або більшістю членів спільноти.
Національна ідея є:
По-перше, основою розвитку народу, яка в кризові періоди здатна вивести його з небезпечного стану;
По-друге, тим, чого народ хоче досягти найближчим часом, що є глибинною об'єднувальною основою суспільства і держави;
По-третє, рушійною силою розвитку країни;
По-четверте, визначенням стратегії розвитку держави;
По-четверте, відбитком національної свідомості та комплексом почуттів і соціально-філософських надбудов, що відображають прагнення народу стати самовладним рушієм історичного поступу;
По-п'яте, відповіддю – чим нація була, чим вона є зараз та чим вона хоче бути в майбутньому;
По-шосте, масово шанованими в суспільстві цінностями та пріоритетами, які є частиною характерних рис, ментальності нації.
Вона включає в себе прагнення до оптимального самовлаштування нації, організації господарського, політичного, духовного, культурного життя народу у формах, саме йому притаманних.
Для російського народу часів царської Росії була актуальною національна ідея, що отримала своє вираження в понятті «земля і воля». Більшовики протягом 70 років надихали народ ідеєю побудови комунізму у всьому світі. Національна ідея існує не для того, щоб зафіксувати досягнутий стан соціуму, а щоби звати вперед. Після краху комуністичного правління і планової економіки звичні зв'язки зруйнувались, залишивши загальне відчуття небезпеки і незахищеності, в атмосфері якого національна ідея починає успішно монополізувати роль фактора інтеграції. В умовах сильного стресу людям зазвичай характерно переоцінювати відчуття комфорту і захищеності, котре може дати їм єдність з власною національною групою. Таким чином, пострадянським державам необхідні нові національні ідеї, що будуть спрямовані в майбутнє.
Україна не може існувати без національної ідеї!
Країна без такої ідеї –як людина без принципів і цілей,
без розуміння того, що добре, а що ні, що і як вона хоче досягти.
Роль і значення національної ідеї особливо зростає в історичні періоди, коли відбувається становлення нової національної держави. Українська держава обрала шлях свого розвитку як демократична й національна.
Донцов наповнив українську національну ідею власним змістом. Перш за все – це «вийти із стану провінції», витворити в собі «волю до влади», а одночасно «опанувати економічне і політичне життя нації». Далі, це ідеал «самодержавної нації» і «власновладства», який не признає ніяких доктрин, що «обмежують її (нації) неподільний вплив, ані всередині, ані назовні», і який «має надавати зміст національній волі». На сучасному етапі розвитку Україна має свою державу, а український народ має силу бути носієм влади в ній, що й показали події «Євромайдану». Тепер перед нашою державою нові виклики, що актуалізують постання нової національної ідеї
Очевидно і те, що національною ідеєю має стати деяке поняття, що адекватно і схожим чином сприймається більшістю населення країни, незалежно від мови, релігії, образу життя, соціального статусу, освіти і культурного розвитку. Національну ідею не можна зрозуміти без врахування особливих умов життя народу протягом його історії.
Національна ідея повинна бути направлена в майбутнє. Вона за самою своєю суттю футуристична, так як задає певний проект майбутнього і програму дій. Однак проблема формулювання національної ідеї, яка постане не абстракцією, а вплетеною в повсякденне життя категорією, залишалася не розв'язаною.
Спираючись на історичні реалії життя українського народу і героїчні події недавнього минулого, ГО «Неподільна Україна» бачить українську національну ідею у становленні сильного громадянського суспільства.
Дилеми «держава чи демократія не існує», бо в екстремальних умовах
обов'язок кожного громадянина – націоналіст він чи ліберал – її захищати.
Цього вимагають усі (і найліберальніші також) конституції світу.
Інтегральний націоналізм, при всій його над-патріотичній риториці, є сьогодні анахронізмом в Україні, і може призвести тільки до деструктивних наслідків. Він не здатний наповнити національну ідею сучасним змістом і не дуже до цього прагне. Натомість, ліберальний націоналізм – це конструктивна течія, що закладена в фундамент більшості сучасних демократичних держав. В умовах консолідації уже (нарешті!) державної нації ліберальний націоналізм в Україні прагне до наповнення національної ідеї соціальним змістом.
Національній ідеї невластиво безпосередньо охоплювати (заміняти) всі чинники національного відродження, стратегію і політику держави, економічну чи культурну програми. Вона, по-перше, є узагальнюючим, «наскрізним» стрижнем, який пронизує всі складові програми відродження і розвитку нації, поступ народу до самоутвердження у світі відповідно до своїх сподівань.
Громадянське суспільство як українська національна ідея
«Неодмінною передумовою становлення
громадянського суспільства є держава.
Неодмінною передумовою перетворення злої, неістинної держави
в істинну, розумну є громадянське суспільство».
Я. Пасько
Активність громадян, їхня небайдужість до суспільних справ, бажання і вміння захищати свої права та інтереси на місцевому й загальнодержавному рівні породжує явище, яке називають громадянським, або цивільним, суспільством (англ. — civil society). Воно є однією з найважливіших підвалин демократії. Але можна вважати й так, що громадянське суспільство є не лише умовою, а й важливим виміром або аспектом демократії.
Без громадянського суспільства конструкція, що називається демократією, є лише лісами. Вона повинна бути облаштована з допомогою постійної активності, а також безперервних дебатів по життєвим проблемам. Наприклад, дискусії про бюджет виявляють відношення до таких фундаментальних питань, як розмір соціальної опіки, зв'язок між економікою і державою тощо. Таким чином, ми торкаємося питань політичної культури і громадянського виховання.
Громадянське суспільство, відмежовуючись від влади, забезпечує автономність особистості, її права і свободи від порушення їх державними органами. В той же час громадянське суспільство слугує посередником між індивідом і державою, дає йому можливість критики, вираження своєї думки з приводу діяльності влади.
Громадянське суспільство як таке не може бути відокремлене від держави, інакше і правовий, і філософсько-правовий зміст відповідного поняття не просто зазнає суттєвого спрощення, а фактично повністю нівелюється і є можливим лише як наукова теорія або ідеологія, і не більше.
За громадянського суспільства має панувати ідея інституційного та ідеологічного плюралізму, який запобігає встановленню монополії на владу та істину і який слугує противагою тим панівним центральним інституціям, що гіпотетично можуть за відсутності цієї противаги отримати таку монополію.
Сучасні уявлення розділяють три ідеї, на яких базується сучасний світ і які пояснюють історичну еволюційність та безперечну цінність концепту «громадянське суспільство»:
1. Ідея свободи, що завжди втілює прагнення особистісної автономності;
2. Ідея права, завдяки якому суспільство здійснює прагнення до солідарності;
3. Ідея демократичного розвитку, що відповідає принципам розумності людського співіснування.
Г. Гегель вважав, що до ознак громадянського суспільства слід віднести:
• приватну власність як матеріальну основу особистої свободи індивіда;
• безпосередньо особисту свободу, що обов'язково має бути забезпечена державно-правовим захистом;
• визнання прав, свобод, обов'язків і законних інтересів осіб і саму особу такими, статус яких має публічний характер завдяки єдності та обов'язковості для держави їх інтересів;
• всезагальну обізнаність у справах суспільства і держави, що має стабільний характер;
• високий рівень значущості та розвитку громадської думки;
• принцип справедливості, що втілюється у праві та вимагає неухильного дотримання вимог законів;
• надзвичайну роль у вирішенні можливих конфліктів правосуддя, яке надійно захищає особисті й суспільні інтереси;
• достатню розвиненість правової основи суспільства, ефективність усіх видів правового регулювання;
• розвиток і вдосконалення найрізноманітніших видів корпорацій, під якими Г. Гегель розумів політичні, економічні, культурні та інші громадські об'єднання.
Громадянське суспільство має складну внутрішню структуру, до якої входять його інституції і певний тип культури. Інституціями громадянського суспільства є:
добровільні громадські організації (скорочено — ГО, а також їх різновид — недержавні та неурядові організації та громадські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування — поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади;
незалежні засоби масової інформації, що обслуговують громадські потреби та інтереси, формулюють і оприлюднюють громадську думку;
громадська думка як соціальний інститут; у певному аспекті — вибори, референдуми та громадські ініціативи, коли вони слугують засобом формування і виявлення громадської думки та захисту групових інтересів;
залежні від громадськості елементи судової та правоохоронної системи (як-от суди присяжних, третейські суди, народні міліцейські загони тощо);
розподільчо-регулятивні інституції держави загального добробуту, пов'язані зі соціальною активністю громад та соціальною роботою;
самі територіальні громади, які можуть досягати високого рівня самоорганізованості та функціонувати як цивільні спільноти.
«Ні для кого у громадянському суспільстві
не може бути зроблено виняток із законів цього суспільства»
Дж. Локк, 1680 р.
На думку Локка, таке суспільство покликане забезпечити щонайменше три мети – гарантувати людині її індивідуальну свободу, недоторканість власності й мирне співжиття (безпеку). Сьогодні, в тяжких умовах боротьби з російською агресією, громадянське суспільство переймає у держави ряд основних її функцій, зокрема охоронну. Волонтери забезпечують армію всім необхідним, а добровольці жертвують своїм життям на полі бою в ім'я нашої свободи.
Історію сучасних пострадянських держав називають історією боротьби за громадянське суспільство.
Розпад СРСР і саморозкладання радянського соціуму створили можливість становлення сучасного громадянського суспільства. Цей процес становлення має свої особливості і труднощі , які пов'язані як з спадщиною тоталітарного минулого (надія в усьому на владу, нетерпимість, відсутність правової культури і т. д.), так і кризовим станом соціуму. Як і в минулому, суспільні перетворення здійснювалися «зверху». Тому вони відбувалися насамперед в інтересах самої влади, яка, змінивши колишню ідеологію на нову демократичну риторику, залишилася як і раніше далека від народу.
Старий суспільний лад рельєфно проглядається за новим фасадом. Замість оксамитової революції в Україні відбулася паркетно-килимна, або номенклатурна еволюція. Бюрократичне роздержавлення і приватизація тотально-одержавленої власності призвели до диференціації єдиної бюрократичної системи держави на конкуруючі корпоративно-номенклатурні угруповання. Економічне життя стало ареною кланово-корпоративних зіткнень. Влада відкрила шлях до власності, власність – шлях до влади. Тобто замість цивілізованого розподілу власності й влади, характерного для цивілізованого громадянського суспільства, коли влада виконує функції арбітра між власниками, ми отримали концентровану єдність власності і влади. Так бюрократична держава еволюціонувала у кланово-бюрократичну фазу, яка є визначальною для українського сьогодення. Надії, пов'язані з «Революцією гідністю», поки що не виправдовуються...
В Україні рівень громадянського суспільства періоду двадцяти років незалежності значно відставав від країн розвиненої політичної демократії. Це насамперед зумовлено: різкою соціальною диференціацією; відсутністю належних законодавчих умов для здійснення легальної лобістської діяльності та незалежної громадської експертизи; поєднанням бізнесу та політики; невідповідністю системи вищої освіти стандартам Болонського процесу; відсутністю громадського телебачення та радіомовлення.
Загалом українське громадянське суспільство перебувало в стані середньої розвиненості за такими параметрами, як цінності, структура та вплив і трохи нижче середнього рівня за показником «простір громадянського суспільства». Щоб воно успішно розвивалося, нарощувало свій потенціал і як опонент, і як партнер держави, необхідно, щоб державні чиновники змінили своє ставлення до громадянського суспільства загалом і до співучасті громадян у підготовці і прийнятті суспільно значущих рішень. Саме ж громадянське суспільство має ставати більш наполегливим і компетентним в реалізації усіх своїх функцій.
Сучасний перехідний стан нашого суспільства ускладнений ситуацією, за якої старі механізми забезпечення соціально-політичного порядку виявилися недіючими або малоефективними, а нові ще тільки розробляються. За цих умов надзвичайно великого прогресивного значення набуває процес опанування громадянами навичок практичної та ефективної участі в розв'язанні нагальних проблем громадського життя, їхнього ставлення до існуючих політичних інститутів та процесів, партій, громадських рухів, які реалізують найрізноманітніші підходи щодо перспектив державно-політичного і соціально-економічного розвитку України.
За роки незалежності в Україні склалась мережа громадських інститутів, завдяки яким суспільне життя набуло рис громадянського суспільства, рис, які істотно відрізняють його від життя за комуністичного режиму. Формально існує правове поле, необхідне для захисту прав особи та для її добровільної участі у вирішенні громадських справ, проте воно вимагає розширення та вдосконалення.
Побудова громадянського суспільства є метою суспільного розвитку,
засобом всебічного забезпечення інтересів, прав та свобод людини і громадянина.
Н. Нижик
Події на Майдані Незалежності стали переломними у плані самоусвідомлення населенням своєї сили. Тоді українці показали всьому світу, що в Україні формується громадянське суспільство. Українці не хочуть жити в диктатурі і прагнуть до побудови сильної незалежної і правової держави, де інтереси кожного будуть захищені законом, де держава не буде залишатися лише апаратом примусу, де джерелом влади справді буде народ. Протилежною є ситуація в Російській федерації, де громадські ініціативи в корінні придушуються, а значна більшість населення апатична і не підіймаючи голови рухається за своїм «царем». При цьому, в Росії і Україні простежувалися спільні соціально-політичні тенденції, а громадянське суспільство в обох державах наприкінці ХХ ст.. перебувало на однаковому рівні розвитку. Але Україна не пішла російським деспотичним шляхом, українці все більше відчувають в собі силу самим творити своє майбутнє.
Втілення у життя конституційних вимог, що торкаються побудови в Україні правової, демократичної, соціальної держави, не можна вирішити, якщо не сформувати повноцінне громадянське суспільство. Це, в свою чергу, дозволить наблизитися до розв'язання стратегічного для нашої держави питання інтеграції України в європейські структури.
На Заході гасло громадянського суспільства часто використовується для критики дій державної влади з боку різноманітних громадських організацій. За такого підходу, ядром і суттю громадянського суспільства проголошуються неурядові організації (НУО), які за означенням перебувають поза контролем держави, проте мають перебирати на себе, по суті, функції соціального управління.
З метою побудови в Україні громадянського суспільства, перед ГО «Неподільна Україна» поставлені наступні завдання:
• надання якісних та економічно ефективних соціальних послуг, у тому числі таких, які не можуть забезпечити ані держава, ані комерційні організації, та переважно способом вироблення інноваційних підходів до забезпечення таких послуг;
• організація громадян для самостійного задоволення їх інтересів без додаткових фінансових або адміністративних витрат з боку держави;
• поширення благодійництва та надання адресної та оперативної благодійної допомоги;
• неполітичне, тобто здобуття політичної влади без мети представлення та просування інтересів різних груп населення і серед самих громадян, і в комунікації з політичними акторами;
• участь в ухваленні рішень і забезпечення таким чином більшої ефективності рішень з огляду на врахування інтересів різних соціальних груп;
• виховання людини громадянського суспільства;
• створення матеріально-технічної бази громадянського суспільства, належний його соціально-економічний розвиток і підвищення значення людини у всіх сферах життєдіяльності;
• створення умов, за яких людина є особистість, реально захищена правовими нормами;
• перетворення в повному обсязі суспільних відносин на правові відносини;
• забезпечення матеріальної та духовної зацікавленості конкретної людини в її життєдіяльності;
• розвиток творчої ініціативи людини у сфері спорту, науки і техніки, мистецтва;
• здійснення громадського контролю за владою та боротьби із корупцією.
Чим більше громадського самоврядування, отже контролю над адміністраціями
різних рівней з боку громадян, тим міцніша держава. Держава сьогодні тримається
не силою адмініструючої влади, а її, сказати б, «слабкістю» перед владою
контролю над державницькими інститутами з боку громад пересічних громадян.
Є.Бистрицький, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження»
Громадський контроль є публічною перевіркою громадянським суспільством діяльності держави на відповідність проголошеним нею цілям, коригування цієї діяльності і самих цілей, підпорядкування політики держави, діяльності її органів і посадових осіб інтересам суспільства, а також нагляд громадянського суспільства за діяльністю державних органів та органів місцевого самоврядування, спрямованою на захист і забезпечення прав і законних інтересів людини та фундаментальних свобод, і на повагу до них.
Таким чином, ми вважаємо, що формування громадянського суспільства є однією з найважливіших умов просування України шляхом проведення економічних, політичних і правових реформ, які, передусім, спрямовуватимуться на демократизацію громадського життя, лібералізацію економіки, захист прав і свобод людини і громадянина, становлення правової демократичної держави. Україна, хоча і повільно, але просувається на шляху до становлення громадянського суспільства, визначено пріоритети, контури, відомі елементи, але це лише окремі фрагменти.
Ключовою ціллю для нас є створення моделі ефективної громадської участі у визначенні засад державного і суспільного розвитку, сприяння зміцненню громадянського суспільства і розширенню перспектив України у сучасному світі.
«Нація – це сукупність взаємостосунків між державою, громадянським суспільством і етносом;
до того ж роль держави полягає в забезпеченні стабільності, правлінні;
роль громадянського суспільства − у тому, щоб виражати конфлікти інтересів і боротьбу за владу в суспільстві,
а роль етносу − у тому, щоб зберігати узи солідарності, відтворювати культуру».
Англійський вчений-словіст Дж.Шьопфлін
Сьогодні, в часи глобалізації, світова спільнота зіткнулася з дилемою: як поєднати централізовану національну ідентичність з децентралізованими громадянськими правами. Це проблема, з якою стикаються всі європейські держави. Ця проблема як ніде інде нині актуальна в Україні. Ідея становлення сильного громадянського суспільства може стати української національною ідеєю, існування якої є необхідною для консолідації нації. Те, за що боровся Євромайдан – це загальні людські цінності і верховенство права. Будучи творінням громадянського суспільства і борючись за збільшення його сили і впливу, майданівці представляють собою українських націоналістів, які хочуть бачити свою державу соборною, незалежною і сильною. Як сполучити ідею сильного громадянського суспільства з доктринальними засадами націоналізму, який бореться за сильну централізовану державу? Ми вважаємо, що ці ідеї мають право на співжиття на українському ґрунті.
Україна перебуває на шляху до політичної Європи. Європи, де розвинене сильне громадянське суспільство, що існує паралельно з державним націоналізмом. Націоналізм у західній цивілізації легко сполучається з громадянським суспільством, тому що він виростає і забезпечується солідарними зв'язками, які виникли в сфері громадянських відносин.
З поєднання громадянських вартостей і національних ідеалів поступово постає дійсне громадянське суспільство і саме в національній формі громадянський порядок знаходить своє адекватне втілення. Європейська історія засвідчила, що без національної ідеї було неможливе ставлення модерного громадянського суспільства, як і зворотнє, що без громадянського суспільства є неможливим формування сучасних націй. Кінцевим підсумком синтези національного і громадянського, як доконечних складових єдиного соціального процесу, є народження нової держави, в котрій перше й друге затверджують себе в універсальній загальності. Суперечність громадянського суспільства і держави опосередковується і долається нацією. Саме у такій цілісності громадянське суспільство отримує форму національного суспільства, а абстрактна держава вивищується до рівня національної правової держави. В свою чергу, народ, діяльність якого надихалася національною і громадянською ідеями, набуває статусу громадянської нації і статусу нації державної.
«Для побудови державності Україна має одночасно
побудувати і нове громадянське суспільство, до того ж
етнонаціональний чинник повинен зіграти вирішальну роль у цих процесах».
Л. Новоскольцева
Українська дослідниця М. Пірен вважає, що оскільки утвердження громадянського суспільства в Україні збігається зі становленням самої державності, процесом самоусвідомлення населенням власної приналежності до цілісної спільноти, той розбудова української демократичної держави має базуватись на засадах української культурної традиції.
Варіант формування «культурного громадянства» для України запропонував американський вчений М. Кеннеді. На його думку, націоналізм в Україні є необхідним, тому що він є «насичений культурою і внутрішньою моральністю». «Ідеологія громадянського суспільства буде послаблена, якщо не приєднається до якого-небудь виду націоналізму», − пише він.
Відтак, народ України консолідується на основі ідеї, яка є адекватною найпоширенішій системі цінностей суспільства. Тут національна ідея визнається не етнічною категорією, а державно-політичною. Тобто ідеєю нації як спільноти поліетнічної, багатоскладової, консолідованої інститутом громадянства. Завдяки такій багатоскладовості, національна ідея набуває плюралістичного характеру. Без такої загальнонаціональної ідеї, неможливе становлення громадянського суспільства, а без громадянського суспільства − неможливе формування сучасної нації.
Національна ідея в її «універсальному обсязі» стає основою держави, в якій громадянське суспільство виступає не як новий тип держави і не як противага їй, а як рівноправний суб'єкт політики, покликаний разом із національною державою створити найбільш сприятливі умови для реалізації громадянських прав і свобод людини..
І. Кресіна стверджує, що нація – це громадянсько-політична спільнота, де національні інтереси сягають ширше державницьких. Суспільство ж, в якому головним пріоритетом виступає свобода та гідність громадянина передбачає найповнішу реалізацію інтересів нації. Тому не можна протиставляти національну ідею і громадянське суспільство, бо останнє є явищем національним, хоча й спрямованим на пріорітети розвитку індивідуальної свободи громадянина.
Україна зараз на переломі, котрий країни Європи подолали на початку Нового часу. Вона проголосила про свою відданість ідеям свободи, права, власності, громадянського суспільства, справедливості, на заваді рухові у цьому напрямку стоїть бюрократія. Влада старої бюрократії утримувалась диктатурою. Влада нової - стала можливою лише внаслідок незрілості громадянського суспільства. Розвинене громадянське суспільство - гарант контролю суспільства над бюрократією. Про це свідчить досвід історії.
Якщо громадянському поступу в Україні згори буде надане спрямування до позанаціонального, то немає сумніву, що 1) воно буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським, за соціально-культурною ідентичністю; 2) а тому це буде не громадянське суспільство, а квазісуспільство євразійського ґатунку, адже флуктуаційна державна влада тяжітиме до авторитарних форм врядування, вимушених не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі опиратиметься асиміляції. Якщо суспільство України не матиме української політично-громадянської ідентичності, то воно опиниться не серед громадянських суспільств Європи, а серед новоутвореної наддержави Євразії з її традиційною імперською культурною ідентичністю і відповідними формами врядування.
